Після позитивного результату в арбітражі багато іноземних компаній стикаються з наступною проблемою — відмовою боржника добровільно виконати арбітражне рішення. У такому разі виникає необхідність у його примусовому виконанні. Одним із ключових питань при цьому є вибір належної юрисдикції для визнання арбітражного рішення та подальшого стягнення коштів із боржника.
В Україні визнання та надання дозволу на виконання остаточного й обов’язкового для сторін арбітражного рішення можливе лише за умови, що боржник: 1) є резидентом України; або 2) має майно на території України. Справи про визнання та надання дозволу на виконання міжнародних комерційних арбітражних рішень розглядає Київський апеляційний суд як суд першої інстанції, тоді як Верховний Суд переглядає відповідні рішення в апеляційному порядку.
Як держава-учасниця Нью-Йоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року, Україна імплементувала її основні положення до Цивільного процесуального кодексу України, який передбачає чітку та структуровану процедуру визнання і виконання арбітражних рішень. Стаття 478 ЦПК України містить перелік підстав для відмови у визнанні та наданні дозволу на виконання арбітражного рішення, що походять зі статті V Нью-Йоркської конвенції. Однією з таких підстав є суперечність публічному порядку.
Верховний Суд України тлумачить поняття публічного порядку доволі широко, демонструючи гнучкий і прагматичний підхід, спрямований на забезпечення стійкості та адаптивності правової системи до нових викликів. Суд послідовно виходить із того, що національні суди зобов’язані з власної ініціативи (ex officio) перевіряти, чи не суперечитиме визнання і виконання арбітражного рішення публічному порядку України. Такий обов’язок існує незалежно від того, чи посилається сторона, яка заперечує проти виконання рішення, на відповідну підставу. Одним із найновіших питань у цій сфері стало виконання арбітражних рішень, ухвалених на користь підсанкційної особи або особи, пов’язаної з нею.
Верховний Суд чітко зазначив у своїй практиці, що визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення суперечитиме публічному порядку, якщо це призводить до стягнення коштів на користь підсанкційної юридичної особи або якщо виконання рішення переслідує неправомірну мету, зокрема обхід санкцій.
Справа № 824/100/19 стала першою, у якій Верховний Суд у лютому 2020 року відмовив у визнанні та наданні дозволу на виконання арбітражного рішення за заявою підсанкційної особи.
У більш пізній справі № 824/107/23 британська компанія звернулася із заявою про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення від травня 2023 року та додаткового арбітражного рішення від червня 2023 року у договірному спорі проти українського трубного заводу.
Спір виник після того, як український завод уклав із кіпрською компанією угоду про заміну боржника у грошовому зобов’язанні, що виникло у зв’язку з поставкою товару, однак це зобов’язання у подальшому не було виконано.
Кіпрська компанія ініціювала арбітраж проти українського заводу. Водночас під час арбітражного провадження, у травні 2023 року, на неї були накладені санкції в Україні. Після цього позивач, посилаючись на статтю 39 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, ініціював свою заміну новим кредитором — британською компанією — як правонаступником щодо спірної вимоги. У результаті арбітр ухвалив додаткове рішення про заміну позивача у справі.
Під час розгляду питання про виконання рішення Київський апеляційний суд задовольнив заяву. Надалі ця ухвала була оскаржена до Верховного Суду. У своїй постанові від грудня 2024 року Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції та врешті відмовив у визнанні та наданні дозволу на виконання арбітражних рішень.
Верховний Суд повторно наголосив, що одним із нових елементів публічного порядку України є санкційний режим, сформований унаслідок прийняття Закону України «Про санкції», а учасники цивільного обороту нерідко намагаються використовувати інструменти цивільного права — зокрема заяви про визнання та надання дозволу на виконання арбітражних рішень — не для забезпечення правової визначеності у приватних відносинах чи захисту прав та інтересів, а для створення умов для захисту активів від санкцій та/або їх обходу.
Дослідивши обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що заміна позивача на британську компанію в арбітражі відбулася після застосування санкцій до кіпрської компанії як первісного кредитора. Такі санкції включали, зокрема, тимчасову заборону розпоряджатися певними активами, запобігання виведенню капіталів за межі України, зупинення виконання економічних і фінансових зобов’язань, а також обмеження торговельних операцій. За цих обставин Верховний Суд дійшов висновку, що сторони фактично обійшли санкції. Зокрема, суд звернув увагу на те, що із заявою про визнання та надання дозволу на виконання арбітражних рішень, ухвалених у спорі за вимогами підсанкційної компанії, звернулася британська компанія, яка стала новим кредитором уже після того, як первісний кредитор — кіпрська компанія — потрапив під санкції.
Водночас важливо, що в усіх подібних справах Верховний Суд окремо підкреслює: санкції, застосовані Україною до кредитора або пов’язаної з ним особи, не припиняють зобов’язань боржника і не виключають можливості виконання арбітражного рішення на території України після скасування або припинення дії відповідних санкцій.
